Сім’я Влади Потаніної

unnamedОдружені ми вже 20 років. У нас двоє дітей: старший – Олексій, 19-ть років, навчається в Київському технікумі готельного господарства і молодша донечка – Владислава, їй 11-ть років і вона відвідує школу-інтернат №26,клас «Радість».

Кожну дитину ми чекали з нетерпінням, і якщо з первістком все було, так би мовити, добре, то з народженням Владочки ми зрозуміли, що в житті бувають і випробування.

Кожний день, кожну хвилину здавалось все навкруги випробує тебе на міцність, терпіння, силу віри, надію. Два тижні, що ми були з Владочкою в лікарні, після народження,  здалися цілою вічністю. Боротьба за життя, з ранку і до вечора, віра в те, що дитинка почне дихати самостійно, рухатись, їсти. Це маленьке сонечко було таким беззахисним, безпорадним, але ми знали, що настане той щасливий день і все буде добре. Владочка боролась за своє життя кожну хвилину. І коли на 16-й день цієї сумісної праці медичних робітників і батьків наша дівчинка самостійно задихала, у нашої родини ці хвилини були самі щасливі.

unnamed (1)

Після лікарні почалися будні. Постійні діагностики, здачі аналізів, контроль росту, ваги, вона була самою маленькою з однолітків на протязі двох років. Владочка була під постійним наглядом лікарів, бо мама потребувала кваліфікованої допомоги. Багато часу  потребувало на підтвердження аналізів та діагнозу, що ставили лікарі і які не давали віри в те, що щось зміниться.

Ми шукали можливості і людей, які будуть зацікавлені в розвитку і соціальній адаптації нашої донечки. Тільки віра в людей, дитину і обставини, які складались, мабуть так, як ми того заслуговували дали свої результати. Додаткові зайняття з психологом і логопедом від «Центру соціальної допомоги сім’ям і молоді» Дніпровського району дуже добре відзначились на її розвитку. Потім перший дитячий садочок, який залишив погані спогади Владочки про його відвідування (кожного дня йшла з сльозами і поверталась з нього також), дитина відчувала себе забутою, з нею ніхто не спілкувався, бо вона не могла пояснити, чого хоче. Після дев’яти місяців такого відвідування мама настояла на перекомісії і переводу в інший дитячий садочок.  Так ми потрапили у чудовий дитячий садочок №569, що на Лісовому масиві.

Завдяки ввічливим педагогам і вихователям, Владочка з задоволенням ходила до садочка, в якому нам кваліфіковано надали початкові знання. Надалі ми мали можливість попасти в пілотний проект « Перспектива — 21». Цей молодий і професійний колектив, показав наскільки важливо і потрібно займатись і навчати дітей з різними вадами здоров’я, проводити соціальну політику в державі по впровадженню такого навчання в усіх спецшколах міст і селищ. Дуже важлива співпраця педагогів, вихователів і батьків в роботі з дітьми, клопітлива сьогоденна і сьогочасна робота, яку проводять учасники проекту.